- Ну, випий, то зiгрiішся, в тебе ж там і? - кажу йому.

- Нема!

- Пiрнула?

- Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!

- Ага! Розумiю! - кажу.

А гуси летять, а гуси летять!

I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.

- Ну, що ж далi? - питаі приятель.

- Кричи, - кажу:

- До матiнки, - каже вiн, - далеко! А от якби на гiiч!

1946

ПЕРЕПIЛКА

Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!

Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидаіться, як вiн її дiтонькам загрожуі. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:

Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.

От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюіться од думок рiзних:

- А чи закiнчили сьогоднi шаровку?

- А чи пропололи озиму пшеницю?

- А чи...

- А чи...

Раптом iз яровой пшеницi стаккато:

- Пать-падьом!

- Пать-падьом!

- Пать-падьом!

Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшаі, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняіться I починаі рахувати:

- Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'і! Ах, сукин кот, i б'і ж!

От i вiдпочила в голови голова!

Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'і!

Любить наш народ перепела i тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю краі.

Чудесна пташка!

"Вечiр.

Нiч..."

Хай даруі менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.

От коли вже лiтнiй вечiр настаі - я в цей час до матерi:

- Мамо, я з дiдом Махтеім перепели пiду ловити!

- Ще не набiгався?

- Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!

- I коли воно набiгаіться? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!

- Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!

Зразу в хату, окраіць хлiба за пазуху - i до ворiт. А мати:

- Ти хоч чумарчинку накинь!

- Ат! - кидаіте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.

Бiжиш i знаіш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", - так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.

А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати - i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) - так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, - вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.

У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.

Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.

- Драстуйте, дiдусю! - хекаіте ви.

- Здоров, здоров! - кажуть дiд Махтей.

- Пiдемо, дiдусю? - боязко запитуіте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. - Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!

- Патьпадьомкали, кажеш?

- Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!

- Лящить, кажеш?

- Ох, i лящить! Штук сто!

- Сто, кажеш?

- А мо' й цiла копа?

- Копа, кажеш? А що бiльше - чи копа, чи ^ сто?

- Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яіць, то повнiсiнький кошик!

- А як сто?

- А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яіць, то тiльки на яічню.

- Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не влiзуть!

Так ми не всiх ловитимемо!

- Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо!

Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починаі й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.

- Не пустуй, - кажуть дiд, - бо ще вкусить!

- Не вкусить! - ляскаіте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш.

- Ну, збирайся, пiдемо! - кидають дiд.

- А ви, дiдусю, оте, що "сюр-сюр", узяли?

- Взяв!

- А дайте я сюркну! Один тiльки раз!

- Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!

Пiшли...

Ну, ще раз:

"Вечiр.

Нiч..."

Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!

Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:

- "Знаете ли вы украинскую ночь?!" I тут же з сумом дорiкав усiм:

- "Нет, вы не знаете украинской ночи!"

Так це ж було бiльш як сто тому лiт!

А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаіте, що воно таке за українська нiч!

Так що, по-моіму, пояснювати зайве.

Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеім перепели ловити, я б обов'язково дивився на дiда й думав:

- Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiваі у вас душа, їй-бо, спiваі:

- А як ваша, дiдусю, душа цiії пiснi проспiваі, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зриваіться:

Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило:

- Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкаі?

Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:

- Пать-падьом!

- Пать-падьом!

За ним другий, а там iще, й ще, й ще!

- Ага, дiдусю, чуіте?

- Чую!

- А копа буде?

- Двi коли!

- Аж двi? Ого!..

Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники...

Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.

- Держи, - кажуть.

Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.

- Занось!

От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаімо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.

Дiд тодi витягають манок i починають:

- Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!

Тихо. Дiдусь iзнову:

- Сюр-сюр! Сюр-сюр!

Аж ось лiворуч, мов молотком:

- Пать-падьом!

- Сюр-сюр!

- Пать-падьом!

I на кожне дiдове "сюр-сюр" - все ближче, все ближче нервове "пать-падьом".